Пам’яті борців проти нацизму у Другій світовій війні

   8 і 9 травня ми відзначаємо День Пам'яті та примирення, День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні і вшануємо пам'ять всіх борців проти нацизму, які здобули перемогу в глобальному військовому конфлікті, що тривав рівно 6 років – з 1 вересня 1939 р. по 2 вересня 1945 р.
   На землю України війна прийшла вранці 22 червня 1941 року, коли авіаударів зазнали столиця місто Київ і деякі інші міста. Першим у Дніпропетровську про початок війни дізнався начальник місцевого гарнізону, який, отримавши з Генерального штабу телеграму, поінформував партійне керівництво області. Населенню про війну стало відомо о 12 годині, коли по радіо виступив народний комісар закордонних справ СРСР В'ячеслав Молотов, який у своїй промові закликав усіх боротися з ворогом.
   Вже наступного дня 23 червня 1941 почалася мобілізація. Багато жителів області, не чекаючи повісток, шикувалися в чергах до військкоматів із заявами про добровільну відправку на фронт. 18-річний Микола Торохтій заявляв: не можу бути спокійним спостерігачем, а тому прошу зарахувати мене достроково в ряди Червоної армії. Лікар Ганна Федорівна Голосова у своїй заяві писала, що готова бути на фронті навіть в якості фельдшера. За перші 10 днів війни заяви про добровільне бажання йти на фронт подали понад 7,5 тисяч жителів нашої області, з яких майже половину становили жінки.
   У перші дні війни для допомоги військам Червоної армії в Дніпропетровську був створений корпус народного ополчення, який налічував понад
100 тис. бійців; для знищення німецьких парашутистів і диверсантів сформовано 40 винищувальних батальйонів. 9 липня 1941 Дніпропетровськ уперше був підданий бомбардуванню з повітря. Після першого нальоту ворожої авіації почалася активна підготовка до оборони: готувалися укриття, бомбосховища, рилися траншеї. З наближенням лінії фронту почалася евакуація промислових підприємств, яка тривала до середини серпня. 14 серпня 1941 році більшість апарату обкому партії і облвиконкому була відправлена до Павлограда.
   Дніпропетровський напрямок захищала Резервна армія під командуванням генерал-лейтенанта Чибісова, а також окремі частини Південного Фронту під командуванням генерала армії Тюлєнєва. 19 вересня 1941 року на підступах до Дніпропетровська 8-а танкова дивізія (що діяла в складі Резервної армії) заманила німецький танковий клин у «вогневий лантух», у результаті було знищено 44 ворожі танки і захоплено ще 2. За оборону Дніпропетровська командиру дивізії полковнику Юхиму Григоровичу Пушкіну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
   22 серпня противнику вдалося підтягнути резерви і відновити наступ. 25 серпня в обласний центр вступили нацисти.
   Про кровопролитні бої, які велися на території Дніпропетровщини, інформувала обласна газета «Дніпровська правда», яка також була евакуйована за лівий берег Дніпра, у Павлоград. Газетний випуск від 30 серпня 1941 року розпочинається віршованим епіграфом: «Бей фашистов подлых, негодуя, /Мы победой завершим войну./ За Днепропетровщину родную / Бейся так же, как за всю страну!». Газета, повідомляючи про те, що Дніпропетровськ і частина районів області зайнята ворогом, писала: «В занятых врагом районах нужно создавать партизанские отряды, конные и пешие, создавать диверсионные группы для борьбы с частями вражеской армии, для разжигания партизанской войны всюду и везде, для взрыва мостов, дорог, порчи телефонной и телеграфной связи, поджогов лесов, складов, обозов. В захваченных районах создавать невыносимые условия для врага и всех его пособников…». Газета описує військові дії, які вели різні підрозділи танкістів, артилеристів, льотчиків, саперів, піхотинців.
   На окупованій території області перші 2 місяці господарювала військова окупаційна влада. Відповідно до наказу Гітлера від 17 липня 1941 року, для цивільного керування на окупованих східних територіяхи було створено Імперське міністерство по справах окупованих східних областей на чолі з головним ідеологом нацизму Альфредом Розенбергом. Для управління окупованою територією України у складі Міністерства був створений Райхскомісаріат Україна (рейхскомісар – Еріх Кох), який складався з округів (генерал-комісаріатів). Дніпропетровськ став центром однойменного генерального округу і складався з міст Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кам'янське, Кривий Ріг, 16 округів Дніпропетровської та частини Запорізької областей. Генеральним комісаром округу був один із найвищих керівників нацистської партії Ніколаус (Клаус) Зельцнер; цивільна влада в м.Дніпропетровську належала штадткоміссару Рудольфу Клостерману. Поліцейськими структурами керував начальник СС і поліції.
   Розпорядження німецьких окупаційних властей з господарських, побутових питань, питань народної освіти, охорони здоров'я місцевого населення виконували органи місцевого управління – обласна, міські, районні управи, у селах призначалися сільські старости. Обласну управу створили місцеві українці 9 вересня 1941, на чолі неї стояв член ОУН, професор транспортного інституту Панас Олейниченко. Керівники управи спробували зробити установу автономною, навіть виготовили печатку  з написом «Українська Держава. Дніпропетровська обласна управа». Цього ніяк не могла припустити СД, тому вже 16 вересня 1941 р. вилучила печатку, а обласна управа у жовтні отримала іншу печатку і продовжила діяльність до 1 червня 1942 р., коли її діяльність було припинено. Дніпропетровська міська (допоміжна) управа на чолі з інженером Петром Соколовським діяла з 2 вересня 1941 р.
   Життя окупаційного населення жорстко регламентувалося. В обласному центрі з 18 години вечора до 5 години ранку встановлювався комендантський час; городянам заборонялося пересуватися без дозволу за межі міста; заборонялися збори, вуличні процесії. Населення було зобов'язане здати радіоприймачі, музичні інструменти; невиконання розпоряджень каралося смертю. Квартири місцевих жителів відключалися від опалення, а всі знайдені прилади для варіння і опалення конфісковувалися. Заборонялися вільна торгівля, забій худоби. Селян змушували щодня поставляти на збірні пункти молочні продукти.
   В умовах ведення масштабних військових дій вже в 1941 р. в рейху гостро бракувало робочих рук, тому було прийнято рішення про ввіз робітників з окупованих територій. Спочатку ставка робилася на добровольців. У «Дніпропетровської газеті» 21 листопада 1941 р. був опублікований заклик до молоді їхати на роботу до Німеччини. Юним українцям обіцяли, що в Німеччині зроблять з них гарних фахівців, що там вони зміцнять своє здоров'я, ознайомляться з європейською культурою. Їх запевняли в тому, що час перебування в Німеччині стане для них найкращим спогадом життя. За допомогою агітації і пропаганди «щасливого» життя на Заході, матеріальної допомоги та пільг для членів сімей тих, що виїжджали, невелику частину українців вдалося переконати добровільно відправитися в рейх. Згодом, коли ставало відомо про жорстоку експлуатацію, нелюдське ставлення до працівників зі Сходу, люди почали всіляко уникати відправки до Німеччини.
   Вичерпавши можливості добровільної праці, нацисти вже в березні 1942 р. почали примусовий набір. Для відбору робочої сили на місцях створювалися медичні комісії. Визнані придатними до несення трудової повинності отримували «Повідомлення про повинність» – повістки про відправку до Німеччини. Таку повістку отримала 27 травня 1943 р. Галина Дорофєєва; у Повідомленні зазначалися точна дата, час, пункт відправлення. Оскільки люди намагалися уникнути мобілізації, масово застосовувалися облави в громадських місцях – базарах, на виходах із церков, кінотеатрів та ін. Майбутніх працівників перевозили у відкритих або необладнаних товарних вагонах у розподільні (транзитні) табори, звідки їх розбирали «работодавці» для роботи прислугою, у сільському господарстві, промисловості. Якщо доля тих робітників, що потрапляли до приватних сільських господарств, залежала від людських якостей господаря (бауера), то тим, які опинялися на промисловому виробництвы, залізниці та ін., було завжди важко. Їх селили у спеціальних трудових таборах, що складалися з бараків, обнесених колючим дротом. Усі працівники зі Сходу були зобов'язані носити синю прямокутну нашивку з написом білою фарбою «OST». Про те, як жилося нашим землякам, свідчать листи на батьківщину, які їм було дозволено писати двічі на місяць на спеціальних листівках. Всі листи сповнені туги за Україною й рідним. З листа Олександри Маковіцкої батькові: «Ой, мій таточку рідненький (цитується зі збереженням орфографії), як я за вами скучила и за сестричками й за братиком, уже не приставляю які ви є, ой боже, яка я не щасна. Таточку, в чужій сторонці ні до кого забалакать ні кому правдочки розказать. Таточку я вже 8 місяців, а мені здається 8 год…». За текстом листів уважно стежила цензура, те, що німцям не подобалося, старанно замазувалося.
   Повернення працівників на батьківщину в 1945 р. також супроводжувалося принизливою процедурою фільтраційної перевірки, після якої одні поверталися додому, а інших відправляли до ГУЛАГу.
З перших кроків вступу на окуповану територію нацисти почали виконувати грандіозний і огидний план поневолення місцевого населення. Разом із військами вермахту на окуповані території входили спеціальні каральні загони поліції безпеки і СД – айнзацгрупи, у складі яких були айнзацкоманди (діяли в тилу) і зондеркоманди (діяли в безпосередній близькості від лінії фронту), які вели боротьбу з партизанами, здійснювали масові страти тих, яких вважали ворожими рейху. У Дніпропетровську та області діяла айнзацгрупа «Ц».
   Ворожими особами рейх вважав євреїв. Знищення євреїв стало однією з основних цілей війни, і ця мета планомірно і послідовно здійснювалася в зоні окупації. Під час вирішення єврейського питання у Дніпропетровську була застосована повсюдна тактика нацистів, коли спочатку знищувалася більша частина єврейського населення. Два дні – з 5 години ранку 13 жовтня до 17 години 14 жовтня 1941 р. на території лісорозсадника, в яру (там, де тепер ботанічний сад) розстрілювали євреїв. За офіційними даними там було розстріляно 11 тисяч чоловік. 10 грудня 1941 р. міська управа зафіксувала зменшення роботи з єврейських справ після масового знищення євреїв. Тих євреїв, хто залишився живими, передбачалося переселити до гетто, для чого, за відозвою міської управи, представники від кожної родини повинні були з'явитися в будівлю СД для перереєстрації всіх членів сімей і штемпелювання паспортів (при цьому вони ж повинні були сплатити по 50 карбованців за кожен паспорт). На сьогоднішній день не знайдено жодного документального свідоцтво чи було в Дніпропетровську влаштовано гетто. Збереглося розпорядження Дніпропетровської міської управи до головних лікарів лікарень і поліклінік від 7 лютого 1942 року про заборону лікувати євреїв. Згідно зі статистичними даними, станом на 1 травня 1943 р. в обласному центрі не залишилося жодного єврея.
   Нам відомо в місті Дніпрі кілька місць масових поховань закатованих і страчених громадян. Одне з них знаходилося в центрі міста, у дворі 9-ї школи на вул. Мостовій, де за період з 7 листопада 1941 р. до початку березня 1942 р. німецькою фельджандармерією було розстріляно (за різними даними) від 800 до 3 000 чоловік.
   Масове вбивство було скоєно в обласній психіатричній лікарні на Ігрені, де хворих вбивали спочатку ін'єкціями морфію, а коли він закінчився – нашатирним спиртом, стрихніном та іншими отруйними речовинами. За різними даними, у лікарні було знищено від 800 до 1300 чоловік. Пізніше на території лікарні був влаштований концтабір.
   У протитанковому рові в 4 км від міста і 300 м від селища Верхнього за період окупації було страчено від 18 до 20 тисяч городян.
   Ще одне місце масових поховань загиблих знаходилося в районі Тихвинского монастиря, де був влаштований табір для військовополонених. Тут поховано близько 30 тисяч військовополонених, розстріляних і померлих від голоду, холоду, знущань.
   Після звільнення Дніпропетровська міська комісія з розслідування злодіянь окупантів склала Акт, в якому зафіксувала факти масового знищення людей в Дніпропетровську, спираючись на свідчення очевидців і висновки судово-медичних експертів.
   Злочини окупантів не могли не викликати опір діям ворога – як організований, так і неорганізований. Ще в серпні 1941 р. було створено підпілля за партійним принципом: обком (на чолі з М. І. Сташковим), міськкоми, райкоми. При відборі кандидатів у підпільники, що відбувався в дуже стислі терміни, не завжди зверталася увага на професіоналізм, не можна було чітко встановити їхні морально-психологічні якості; діячі підпілля були добре відомі мешканцям тих територій, на яких вони повинні були діяти. Ці негативні фактори незабаром спрацювали: службі безпеки нацистів СД вдалося заарештувати більшість підпільників, як в обласному центрі, так і в інших місцях області. Так, з донесення польової поліції випливає, що в жовтні
1941 р. у плавнях на захід від Нікополя військам СС і польової поліції вдалося знищити кілька сотень партизан; у цьому ж документі зафіксовано і значні втрати німців.
   Підпільники, яким вдалося врятуватися, вели боротьбу з окупантами. Проводячи найжорстокішу політику щодо місцевого населення, нацисти самі підштовхували людей до масштабного спротиву. Жителі самостійно створювали антифашистські групи, організовували трудовий саботаж. Справжній героїзм проявили медики інфекційної лікарні на Канатній вулиці, які рятували військовополонених: вони разом з померлими вивозили здорових, а потім ховали їх на квартирах. Таким чином медикам вдалося врятувати близько 900 військовополонених. Медперсонал міжрайонної (обласної) клінічної лікарні ховав від розправи євреїв і психічно хворих людей, допомагав червоноармійцям звільнитися з полону, а молоді уникнути вивезення до Німеччини. Диверсійні і терористичні акти проти окупантів здійснювали члени підпільної організації під керівництвом Ю. Савченко (який в 1942 році був призначений секретарем підпільного міськкому партії). Підпільники закликали допомагати врятовувати військовополонених, проводити саботаж на підприємствах, протидіючи заходам окупаційної влади. За неповними даними, протягом вересня 1941 р. – лютого 1944 р. партизанами і підпільниками Дніпропетровщини було знищено приблизно 3 200 ворожих солдатів і офіцерів, пущено під укіс 22 військові ешелони, виведено з ладу 228 автомашин, 72 паровози, підірвано 30 мостів, 3 склади боєприпасів, пошкоджено понад 60 км телефонно-телеграфних ліній, врятовано від відправки до Німеччини понад 5 тис. людей.
   Звільнення Дніпропетровська й області було частиною великого літнього наступу Червоної армії в 1943 р. На дніпропетровському напрямку наступ вели війська Південно-Західного
(з 20 жовтня 1943 року – 3-го Українського) фронту під командуванням генерала армії Малиновського і Степового (з 20 жовтня 1941 р. – 2-го Українського) фронту під командуванням генерала армії Конєва. За розробленим командуванням 2-го Українського фронту планом наступальної операції вирішено після форсування Дніпра в районі с. Мишурин Ріг завдати удару по ворожих з'єднаннях з уже захоплених плацдармів у напрямку П'ятихатки – Кривий Ріг і далі на Апостолове, щоб відрізати шляхи відступу військам ворога в районі Дніпропетровська. Розгром Дніпропетровської угруповання противника був доручений військам 3-го Українського фронту. Ранком 15 жовтня 1943 р. ударні з'єднання Степового фронту перейшли в наступ. У бій була введена 5- та гвардійська танкова армія під командуванням генерала Ротмистрова. Розвиваючи наступ, війська оволоділи станцією П'ятихатки. Одночасно Дніпро був форсований з іншого боку – в районі сіл Військове – Вовніги.
   25 жовтня 1943 року обласний центр був звільнений. У наказі Верховного Головнокомандувача генералу армії Малиновському від 25 жовтня 1943 записано: «Войска 3-го Украинского фронта при решающем содействии с фланга войск 2-го Украинского фронта под командованием генерала армии Конева, продолжая успешные наступательные действия на правом берегу Днепра, сегодня, 25 октября, штурмом овладели областным центром Украины г. Днепропетровск и г. Днепродзержинск (Каменское), важнейшими промышленными центрами юга нашей страны и крупными узлами обороны немцев в излучине р. Днепр…».
   Звільнення області тривало з вересня 1943 р. по березень 1944 р.
   Після звільнення стан народного господарства області був вкрай складним. Обласний центр після звільнення 25 жовтня 1943 р. був практично порожнім містом, що лежало в руїнах; на 5 листопада того ж року в місті значилося всього 77 тисяч жителів (у 1941р. було 560 тис.). За час окупації збиток склав близько 29,5 млрд карбованців. Знадобилась концентрація величезних зусиль для відновлення зруйнованого війною народного господарства і налагодження мирного життя. За перші повоєнні десятиліття народне господарство було повністю відновлено, а рівень довоєнного розвитку області був значно перевищений.

Начальник відділу інформації та використання документів Держаного архіву Дніпропетровської області            Н.Л. Юзбашева