До 100-річчя початку голоду 1921-1923 рр. в Україні

     Протягом багатьох десятиліть у підручниках історії йшлося про те, що на початку 20-х  років ХХ століття голодом були охоплені райони Поволжя. Про те, що голод у тих самих масштабах у 1921-1923 роках охоплював  5 із 12  губерній України, майже не згадувалося.
     Голод 1921-1923 рр. не був локальним явищем. Він вразив основні хлібовиробні регіони: Поволжя, Північний Кавказ, Кубань, Південний Урал, Башкирію, Північний та Західний Казахстан, частину Сибіру, Південь України та Крим. Голод вдарив по місцевостях, які до Першої світової війни були одними з головних експортерів хліба у світі.
     Початок 20-х років ХХ століття став переламним для України. Боротьба за незалежність закінчилася поразкою. Господарство внаслідок Першої світової  та громадянської воєн опинилося в стані глибокої кризи. Виробництво товарів практично повністю зупинилося. Частина України, майже з 40 - мільйонним населенням опинилася під більшовицькою владою, яка прагнула побудувати нову, передову економічну і політичну системи. Одним із перших її кроків стало введення, ще в роки громадянської війни, політики «воєнного комунізму». В Україні він мав свою специфіку. Це був справжній «червоний терор». Повсюди вводилося радянське управління, створювалися радгоспи, в які йшло незаможне селянство. Конфіскована поміщицька земля віддавалася селянам без викупу, але й без техніки для її обробки. На селі запроваджувалася продрозкладка. Вона залишала мешканцям мінімум продовольства, а решту забирала держава. Все це призводило до поглиблення економічної та політичної кризи. Система розподілу товарів та продуктів харчування за картками, що існували з 1920 по жовтень 1921 р., не забезпечувала навіть прожиткового мінімуму і становила лише четверту частину від потреб споживання. Міське населення недоїдало і намагалося переїхати з міст до сіл, які й так були позбавлені продуктів у достатній кількості. Все це викликало незадоволення владою. Під охороною продовольчих загонів, представники держави конфісковували у селян хліб та інші продукти. У 1920 р. було зібрано лише 786,5 млн. пудів зерна проти 1,7 млрд. пудів у 1909-1913 роках. Кількість великої рогатої худоби скоротилася майже на 16%, коней – на 15%. Продукція сільськогосподарського машинобудування становила трохи більше 4% від довоєнного рівня. Приблизно третина дорослого чоловічого працездатного населення була мобілізована до війська. Більше 1 млн. 300 тис. були вбиті, поранені чи потрапили в полон. Все це завдало величезної шкоди господарству України.          Радянська влада репресивними методами здійснювала заготівлю хліба та іншої сільськогосподарської продукції, стягувала продрозкладку озброєними загонами. В обмін на вилучене продовольство держава зобов’язувалася безкоштовно надавати промислову продукцію. Проте невелика кількість того, що вироблялося промисловими підприємствами, йшло, в першу чергу, на воєнні потреби та забезпечення міст. Така ситуація існувала в Україні на початку 20-х років.
      У грудні 1919 р. VIII конференція РКП(б) розглянула питання щодо радянської влади в Україні. Було вирішено зберегти основні принципи продрозкладкової політики хлібозаготівель. Проте на селі відбувалося катастрофічне скорочення посівних площ, в першу чергу на території губерній, де проходили основні воєнні дії – Донецька, Катеринославська, Київська та інші. Згодом продрозкладка поширилася майже на все, що вироблялося селянством.
      Кліматичні умови весни та літа 1921 р. були вкрай несприятливими. Стало зрозуміло, що насувається голод. Посуха 1921 р. цілком спалила 64% посівних площ тільки на Катеринославщині, озимі посіві не повернули навіть насіння. А були місцевості, де загинуло до 90% посівів, наприклад у Гуляйпільському повіті Запорізької губернії.
      Перші прояви голоду з’явилися ще у 1920 р. Проте газети рясніли повідомленнями про голод у Поволжі, хоча в багатьох повітах України ситуація ставала не менш жахливою.
      З кожним днем продрозкладка ставала все більш неефективною.
У березні 1921 р. рішенням Х з’їзду РКП(б) продрозкладка була замінена продподатком та зменшена удвічі. Проте в Україні продрозкладка на зерно та всі товари рослинного та тваринного походження зберігалася до літа 1922 р. Руйнівні наслідки продрозкладки, як стверджують дослідники цього історичного періоду, перевищили збитки, спричинені війною.
      Під тиском центрального керівництва РКП(б), представники радянської влади в Україні вимагали від місцевої влади докласти надлюдських зусиль для підняття хлібозаготівлі, навіть на шкоду задоволенню місцевих потреб. Для збирання продовольства залучалися військові частини, які одержували посилене постачання за рахунок селян, доки продподаток не буде сплачений.
      У серпні 1921 р. Радою Праці та Оборони була прийнята, так звана, «неопублікована постанова». У ній ішлося про застосування надзвичайних заходів при вилученні продподатку, введення військових частин до волостей і сіл, дозвіл «застосування рішучих заходів примусового характеру». Що малося на увазі під «рішучими заходами» - не роз’яснювалося, і виконавці могли діяти на свій розсуд. Крім військових частин, опір селян придушували продовольчі дружини, робітничі формування. Чисельність таких формувань в Україні складала чверть від їх загальноросійського складу. Для попередження підтримки селян членами продзагонів, до їх складу ніколи не залучалися місцеві мешканці.
       21 серпня 1921 р. ЦК КП(б)У видав директиву про встановлення колективної відповідальності за приховування хліба чи втаємничення землі. Посилювалася робота виїзних сесій ревтрибуналів, які розглядали не тільки випадки масових заворушень, а й поодинокі випадки відмов від виконання продподатку. Використовувалися адміністративні заходи і штрафи, затримання до 2-х тижнів, більш тривале позбавлення волі, конфіскація всього майна. У більш злісних випадках застосовувалися засудження до страт. За даними Центрального архіву СБУ у 1921-1923 рр. в Україні було притягнуто до відповідальності 46626 осіб, з них 12077 – засуджені до вищої міри покарання, 26710 – направлено до таборів та в’язниць, 4027 були вислані на заслання.
      Вже влітку 1921 р. стало зрозумілим наближення голоду. Взимку снігу майже не було, весна і літо теж минули без дощів. З Катеринославської, Запорізької, Донецької, Одеської, Миколаївської областей    до центру йшли повідомлення про поганий стан посівів. Через відсутність кормів почався падіж худоби. Чисельні звернення до повітової та губернської влади з проханням зменшити або звільнити від продподатку лишалися марними.
      Центральна влада робила вигляд, що не помічає складної ситуації в Україні. Створена 17 серпня 1921 р. Центральна комісія допомоги голодуючим при ВУЦВК в першу чергу опікувалася голодуючими Поволжя. Радянське керівництво в Україні будь-якою ціною намагалася виконати хлібозаготівельні плани. Проте їх виконання було майже нездійсненним і плани неодноразово корегувалися. Так, у червні 1921 р. план хлібозаготівлі був 137 млн. пудів, восени 1921 р. – 95 млн. пудів, а на початку 1922 р.- 81,5 млн. пудів. Фактично ж було зібрано лише близько 75 млн. пудів.
      Опорою більшовиків на селі були комітети незаможних селян (КНС). Їх в Україні було створено майже 11 тисяч. Однак в умовах голоду, що наближався, спостерігалася тенденція до виходу селян із КНС. Контроль за  так званими «куркулями» - одна з основних функцій КНС, слабшав. Щоб зберегти ці органи від повного розвалу, з вересня 1921 р. їм почали виділяти 50% хлібних фондів сіл. Члени КНС мали переваги при розподілі землі, звільнялися від податків. Врешті  КНС підірвали матеріальну базу заможних господарств.
      Згідно з розпорядженням Катеринославського губкому від 06.08.1921 р., № 179, в губернії почали створюватися загони особливого призначення для боротьби з повстанством, які мали вживати енергійних заходів примусового характеру.
      Швидко почало набирати силу повстанство. Катеринославське губернське керівництво прирівняло фронт боротьби з «бандитизмом» до боротьби з білогвардійцями. З 8 березня 1921 р. вся Катеринославська губернія була оголошена на фронтовому становищі. Ленін пропонував мобілізувати 500 тис. штиків на Поволжі й половину з них направити до України з метою посилення продроботи. Проте, дезорганізація населення голодного Поволжя зробила цей задум нездійсненним. У селах, що чинили опір, все зерно, незалежно від продподатку, конфісковувалося. За 10 місяців 1921 р., за даними української Надзвичайної Комісії, з боротьби було виведено 444 отамани. У радянській історичній літературі існувало твердження, що повстанський рух почав спадати під впливом НЕПу. Але, хоча формально продрозкладка була замінена продподатком, методи хлібозаготівлі не змінилися. В умовах голоду, що наближався, політична активність селян була дужа слабка. Навіть така чисельна та потужна сила як армія батька Махно не була підтримана селянами і він опинився у вигнанні в Румунії.
      На території Катеринославщини діяли отамани: Дорофій Бойко – отаман українського повстанського загону в Бахмутському повіті; Брова – анархіст-комуніст, член махновської реввійськради; Петро Забутній – отаман, що діяв у Нікопольському повіті; брати Іванови, Федір та Григорій – повстанські отамани Криворіжжя; Михайло Мелашко – отаман із Верхньодніпровського повіту; Федір Сторубель – отаман Вільного козацтва Новомосковського повіту; Костянтин Пестушко (Кость Степовий Блакитний) – отаман Степової дивізії. Більшість із них була знищена або заарештована Надзвичайною Комісією. Загін К. Пестушка налічував 20 тис. бійців. У Криворізькому повіті вони захопили 2 автоколони, мали на озброєнні 2 гармати, кулемети, мотоцикли. 9 травня 1921 р. у с. Ганнівці Верхньодніпровського повіту внаслідок спецоперації НК, Пестушко був смертельно поранений і помер. Більшість бійців були вбиті та заарештовані, решта - саморозпустилися.
      Переламною в боротьбі з голодом в Україні стала VI Республіканська   партійна   конференція  у  грудні  1921 р. Після    промови  
М. Скрипника, в якій він наголосив, що у нашій благодатній Україні голод, приховувати реалії вже було неможливо. Після цієї конференції ЦК РКП(б) був змушений офіційно визнати голод в Україні. У листі Леніну Х. Раковський прямо назвав ставлення до голодуючих губерній України «злочинною недбалістю».
      Нова економічна політика в Україні була запроваджена лише у 1922 році у зв’язку з тим, що в українських селян лишався борг з продрозкладки, який був перенесений на наступний період.
      На 1922 рік для України було заплановано розмір продподатку – 95 млн. пудів зерна. Жодна з голодуючих губерній не була звільнена від податку. За допомогою терору вдалося зібрати з України 80,6 млн. пудів. Керівництво України  довгий час приховувало голод, відмовляючись від допомоги міжнародних організацій. Однак, вже восени 1921 р. про голод в Україні заявив уряд УНР в екзилі. Так,  у вересні 1921 р. представник УНР звернувся до відомого мандрівника Фрітьофа Нансена з проханням про допомогу голодуючому населенню України, а у жовтні 1921 р. це питання розглядалося іноземними представниками в Парижі. Уповноважений благодійної організації Нансена, якій відвідав Україну, писав у своїй телеграмі, що в Україні близько 7 млн. людей вмирають від голоду. Приблизно 1 млн. із них припадав на Катеринославську губернію.
      Пік голоду припав на 1922 рік. До голодуючих Катеринославської, Донецької та Запорізької губерній приєдналися Одеська та Миколаївська губернії. Однак на тлі голоду, що вирував на півдні України, більшовицька влада цинічно замовчувала ознаки голоду і продовжувала вивозити з України відібрані у населення продукти харчування. У страшні місяці голоду на півдні, крім українського населення, зазнали лиха й представники інших національностей -  німці, болгари, греки, шведи, євреї, росіяни тощо. Техніка блокування інформації про голод у країні містилася в резолюції ЦК КП(б)У від 4 серпня
1921 р.: «вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом у Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де допомога районам, що постраждали від неврожаю, може бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами».
      У грудні 1921 року  голова Раднаркому УСРР  Х. Раковський від імені українського   уряду   уклав   угоду  про допомогу з  місією Нансена, а  в січні 1922 р. – з Американською адміністрацією допомоги (АРА). Однак спочатку більшість цієї допомоги йшла до Росії. Всього зарубіжна допомога тривала з березня 1922 по червень 1923 року. Благодійні організації годували близько 2 млн. жителів неврожайних губерній проти 400 тис., яких забезпечував Комітет допомоги голодуючим, утворений  при ВУЦВК. Крім АРА в Україні працювали місія Ф. Нансена,  Міжнародний комітет робітничої допомоги, єврейська організація «Джойнт», благодійні комітети з Відня, Берліна та Праги. Основними видами допомоги були речові та продовольчі пакунки, відкриття їдалень для голодуючих, постачання медикаментів. За даними статистики, Міжнародний комітет робітничої допомоги надав голодуючим України 383 тис. пайків, місія Нансена – 12, 2 млн. пакунків, АРА – 180, 9 млн. пакунків. Ці заходи міжнародних благодійних організацій практично припинили масову смертність від голоду в Україні. Незважаючи на серйозну допомогу зазначених організацій, навколо благодійників навмисно розпускалися плітки та чутки. Їх діяльність замовчувалася або принижувалася. Каральні органи фіксували пересування, прослуховували розмови, перлюстрували кореспонденцію волонтерів. На Катеринославщині місія Нансена налагодила харчування для 32 тис. чоловік, також вона фінансувала й інші заходи. У с. Михайлівка Апостолівського району було засновано комуну, яка до середини 1950-х років носила ім’я Ф. Нансена.
      Центральна більшовицька влада теж схаменулася й направила на боротьбу з голодом на початку 1922 року 207 вагонів продовольства, а влітку – 1458 вагонів. Допомога за рахунок республіканських коштів становила 1,8 млн. пудів зерна. Уряд Росії направив в Україну 1 млн. пудів борошна. Проте дефіцит хліба становив 35 млн. пудів, у той час як на Поволжя було відправлено 27 млн. пудів зерна.
      Допомогу голодуючим запропонувала православна церква. Однак, з метою запобігання зростанню церковного авторитету, більшовики вирішили використати голод на свою користь. У «суворо таємному» листі до Молотова, Ленін писав, що саме тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей, а на дорогах валяються сотні й тисячі трупів, треба провести вилучення церковних цінностей. Історик О. Платонов відмічав, що протягом 1921-1922 років у церкви біло вилучено коштовностей на 2,5 млрд золотих рублів, проте на допомогу голодуючому населенню було витрачено трохи більше 1 млн. рублів.
      З кожним місяцем голод охоплював все нові території. Голодували не тільки селяни, а й городяни. На сесії ВУЦВК у травні 1922 року мова йшла не тільки про голодування, а й про смертність від голоду. Набували чисельності випадки канібалізму, а подекуди він ставав звичним явищем. Найбільша кількість людожерства зафіксована в Херсонській, найменша – у Миколаївській губерніях.
      Найбільш вражені голодом були діти. Нерідко батьки були змушені віддавати своїх дітей до притулків з надією, що держава їх врятує. Деяких дітей просто залишали на вулицях і вони збивалися у зграї, блукаючи в пошуках їжі. Прикріплена до Кременчуцької губернії у продовольчому плані Катеринославська губернія, задовольняла  потреби голодуючих дітей лише на 7%. Смертність серед дітей, особливо молодшого віку, становила  70%. Взимку 1922-1923 рр. голодувало майже 2 млн. дітей. Суттєву допомогу надавала єврейська організація «Джойнт». Вона харчувала щодня 800 тис. дітей, а в пік голоду ця цифра подвоїлась.
      Навесні 1922 року голова ВУЦВК  Г. Петровський звернувся до ВЦВК з проханням припинити вивіз продовольства з України. Він наголошував на тому, що ситуація з голодом в Росії покращилася, а в Україні навпаки, погіршилась. До 1 травня 1922 року Україна відправила до РСФСР 960 вагонів продовольства, що було в 4 рази більше, ніж голодуючим губерніям України. Під час голоду РКП(б) планував відновити перерваний війною експорт хліба для отримання валюти. Було оголошено, що урожай 1922 року припинив голод і тому можна відновити експорт зерна. Однак насправді голод у південних українських губерніях тривав до середини 1923 року, а подекуди й довше.
Незважаючи на голод, з України було вивезено 13,5 млн. пудів нового врожаю. Обурений цим, Ф. Нансен звертався до наркома іноземних справ Литвинова з вимогою припинити вивіз збіжжя з України.
       Додатковим тягарем для голодуючих селян став наплив біженців з Росії, яких вони повинні були утримувати. У 1921-1922 роках Україна прийняла 440 тис. переселенців. Кількість голодуючих швидко зростала. Український уряд взяв на себе зобов’язання допомагати малечі з Поволжя. Влітку 1921 року санітарні поїзди почали їх привозити до України. Станом на 1 травня 1922 року прибуло 17, 5 тисяч дітей. Самостійно до України дісталися майже 12 тис. осіб. У першу  чергу  Комісія  допомоги  голодуючим  на  чолі з Г. Петровським опікувалася саме цими біженцями.
       Кількість голодуючих у найбільш складний період 1922 року досягла максимуму. Якщо на початку 1922 року кількість голодуючих у південних губерніях сягала 15%, то до середини 1922 року вона зросла до 57%. Були райони, де голодувало 100% населення. Голод загострив чисельні хронічні хвороби, знижувався імунітет. До голоду додалися холера, черевний, висипний та зворотній тиф. Статистики на державному рівні не було, різні дослідники стверджують, що на територіях Донецької, Катеринославської, Запорізькой, Одеської та Миколаївської губерній голодувало майже
4 мільйони осіб. Катастрофічною була ситуація у Криворізькому повіті та Апостолові. На початку 1922 року тут голодувало близько 150 тис. мешканців.
       Лише наприкінці 1923 року припинилися смерті або захворювання на грунті голоду. Але, тільки після збільшення врожаю у степових губерніях на 20%, виникла можливість поліпшити харчування населення потерпілих місцевостей.
       Підсумовуючи, слід зазначити, що голод 1921-1923 років докорінно змінив умови середовища життя українських селян. Сільське господарство потребувало серйозної модернізації. Більшість робіт виконувалося вручну та за допомогою худоби, це робило село дуже відсталим. Високі врожаї досягалися надлишком робочої сили. Внаслідок голоду, сільське населення значно скоротилося як за рахунок прямих втрат, так і внутрішньої міграції.
       До останнього часу не встановлено кількість жертв голоду 1921-1923 років. Книги записів актів цивільного стану або не велися, або були втрачені під час Другої світової війни.  Переважна більшість істориків та демографів схиляється до цифр від 1 до 1,5 млн. постраждалих та від 235 до 500 тис. загиблих. Це не враховуючи смертей внаслідок епідемій. Зрозуміло, що ці показники повинні бути значно більшими.
       Тема голоду 1921-1923 рр. ніколи не була під забороною, оскільки його головною причиною вважалися руйнівні дії природних явищ – посуха та неврожай. Насправді ж голод вперше був використаний як засіб придушення повстанського руху, антибільшовицьких настроїв, що охоплювали село. Голод впорався зі спротивом селян краще, ніж каральні загони. Масова загибель людей мала, насамперед, соціально-економічні наслідки. Вони були пов’язані з політикою радянської влади, продрозкладкою, скороченням посівних площ, занепадом сільськогосподарського виробництва. Надмірні реквізиції відкинули сільське господарство України на десятиліття назад. Продовольча катастрофа сприяла остаточному пригніченню селянства як рушійної сили антибільшовицького руху. Ленінську голодоморну політику в Україні використав на початку 30-х років ХХ століття Й. Сталін під час проведення колективізації сільського господарства.

Головний науковий співробітник                                 Ніна КИСТРУСЬКА