Перемога над страшною інфекційною хворобою

  Слово «vax», що пов’язано з вакцинацією, Оксфордський словник назвав словом 2021 року; він визначає, що це порівняно рідкісне слово в корпусі англійської мови до вересня цього року зустрічалося в 72 рази частіше, ніж за аналогічний період минулого року і вважає, що «жодне слово не передає атмосферу минулого року ніж vax».¹
  Пандемія коронавірусу змусила ще раз переконатися, якими небезпечними бувають спалахи інфекційних хвороб і в тому, що вакцинація залишається єдиною можливістю врятуватися від зарази та повернутися до нормального життя.
  Слово «вакцинація» (що походить від слова латиною «vacca» – корова) вперше використав англійський лікар і вчений Едвард Дженнер, який наприкінці XVIII ст. застосував щеплення коров’ячої віспи людям від захворювання натуральною віспою. Віспа була найбільшою причиною смертності серед інших інфекційних хвороб. Тільки в ХХ столітті вона забрала життя людей більше, ніж усі війни людства. Вже в 1800 р. вакцинація була визнана обов’язковою в англійській армії та на флоті і далі стала швидко поширюватися по світу. У 1807 р. першою країною, де віспощеплення стало обов’язковим для населення, стала Баварія.
  На той час у Російській імперії епідемії натуральної віспи виникали повсюдно і постійно. Катеринославська губернія не була винятком. Дослідник історії причорноморських німців Д. Мєшков зазначає: «Одна з найраніших згадок про епідемію віспи у Шведській колонії датована 1802 р. Восени 1804 р Хортицький окружний приказ повідомляв про поширення нестримної епідемії серед дітей. У колоніях Йозефстальського округу 1804 р. від натуральної віспи померли 20 дітей. Це захворювання забрало життя 35 новоприбулих колоністів, що їх було розміщено на квартирах у цих колоніях, а також у сусідніх селах Кам’янці і Підгорному. Колоністи Молочанського менонітського округу стверджували, що хвороба у них поширилась від чумаків…».²  Колоністи, які нещодавно переселилися з різних німецьких земель і вели листування з родичами з-закордону, напевно чули про вакцинацію. У 1804 р. хортицькі меноніти звернулися до головного судді Контори опікунства новоросійських іноземних поселенців Самуїла Контеніуса з проханням отримати вакцину і навчити колоністів робити щеплення. 30 грудня 1804 р. Контеніус запропонував Конторі звернутися до Лікарської управи з проханням «будущею весною отрядить медицинского чиновника с материею коровьей оспы в колонии, который бы привил оную нескольким детям и наставил желающих научиться сей операции, каким образом они сами могут оную учинить».³  І хортицькі меноніти отримали бажану допомогу. У березні 1805 р. на Хортицю був відряджений оператор губернської лікарні Беккер для щеплення і навчання цьому менонітів. Він же робив щеплення навесні наступного року дітям у колонії Ямбург і сусідньому селищі Волоське.⁴
  У меморії Опікунської контори зберіглося свідчення від 31 січня 1808 р. про відправку сироватки для щеплення до одеських, шведських і молочанських колоній. У тому ж році доглядач молочанських колоній рапортував Конторі про зроблені штаб-лікарем Мелітопольського повіту Стеблевим щеплення 250 дітям молочанських колоністів.⁵
  20 березня 1809 року за ініціативою Херсонського військового губернатора герцога де Рішельє в місті Катеринославі був відкритий Комітет для розповсюдження щеплення коров’ячої віспи. До складу Комітету ввійшли: губернатор Петро фон Берг, губернський предводитель дворянства Петро Штерич, головний суддя Опікунської контори Контеніус і доктор Карл Роде, «известный по сведениям в медицинском искусстве и расположению на помощь ближнему». Його обов’язком було «стараться всемерно распространить, сколько можно, употребление сего спасительного средства». За планом Рішельє, «Обязанностью сего Комитета будет достать подлинную оспенную материю, и умножив ее в губернском и уездном городах через Врачебную управу и лекарей, иметь попечение о распространении прививания во всей губернии». Планувалося зобов’язати городничих і земських справників знайти бажаючих робити щеплення з числа вільних цирульників, відставних солдатів та інших вільних людей. У кожному повіті процедуру щеплення мали проводити 2 людини, яких навчали лікарі і під наглядом яких вони працювали; у наступному здібні щеплювальники могли претендувати на місце ученика лікаря. У повітах контроль за щепленням здійснювали по 2 наглядачі і 1 ревізору, обрані дворянськими предводителями з місцевих дворян.⁶
  За даними дослідниці Ольги Коновалової (Айсфельд), Комітет фактично працював з 1806 р. «В 1811 г. комитет был закрыт и тотчас же учрежден Екатеринославский губернский комитет о распространении прививания предохранительной оспы».⁷
  Зауважимо, що загальноросійський віспощеплювальний комітет був створений тільки в 1815 р. Згодом функції віспощеплення були передані земським установам.
  Щоб переконати населення в необхідності щеплення коров’ячою віспою «ако благодетельного средства к збережению многаго числа детей натуральною оспою истреблямых», Рішелье звернувся за сприянням до Архієпископа Катеринославського, Херсонського і Таврійського Платона, «дабы духовенство внушениями своими старалось удалить предрассудки простолюдин противу сего спасительного средства». У лютому 1810 р. з Консисторії вийшов Указ церковним духовним правлінням і благочинним для роздачі всім парафіяльним священикам, щоб вони «в воскресные и праздничные дни, по крайней мере два раза в месяц после литургии прочитывали оное прихожанам своим со вниманием и убеждением, и сверх того при удобных и приличных случаях внушали им, сколь спасительно и полезно для самых их, а паче для детей их сие средство прививания коровьей оспы, которое навсегда предохранит их от натуральной, а вместе с нею и от безобразия почти неминуемого с нею последствия и от самой безвременной смерти. А дабы более убедить их в том и показать на опыте истинную пользу сего способа, сами священно- и церковнослужители обязаны, ввиду тех прихожан своих, производить прививание коровьей оспы детям своим… Поелику же средство сие есть самое простое и самое удобное, стараться как самим им священно- и церковнослужителям признать оное, так и прихожан своих приобучать, дабы в течение времени могли сами они производить оное в действие…».⁸
  Щеплення проти віспи проводилися постійно в різних кутках країни, але оскільки суцільної, обов’язкової вакцинації не було, епідемії віспи спалахували ще довго. Щоб знищити заразу, у 1919 р. видано декрет РРФСР «Про обов’язкове віспощеплення», який мав загальний характер. 1924 р. вийшов закон про обов’язкову вакцинацію та ревакцинацію. До 1936 р. натуральна віспа в межах СРСР була переможена.
  Сьогодні ця перемога має нагадати всім нам, як важливо не заперечувати вакцинацію та прислухатися до голосу розуму, цінити життя своє і життя інших людей. Бо тільки так людство може врятуватися.

                                                                                                                                                                                  Нонна Юзбашева
                                                                                                                                                                                  начальник відділу інформації
                                                                                                                                                                                  та використання документів

¹URL: https://languages.oup.com/word-of-the-year/2021/.
²Мєшков Дмитро. Життєвий світ причорноморських німців (1781–1871). К.: ТОВ «Видавництво «Кліо», 2017. С. 159.
³Держархів Дніпропетровської обл. Ф. 134. Оп. 1. Спр. 72. Арк. 82–82 зв.
⁴Мєшков Дмитро. Вказ. праця. С. 160.
⁵Держархів Дніпропетровської обл. Ф. 134. Оп. 1. Спр. 187. Арк. 21, 360 зв.–361.
⁶Там само. Спр. 221. Арк. 193–195 зв.
⁷Письма герцога Армана Эммануила де Ришелье Самуилу Христиановичу Контениусу. 1803–1814 гг. / Сост. и ред. О. В. Коновалова. Одесса: ОЕФА; изд-во «ТЭС», 1999. С. 135).
⁸Держархів Дніпропетровської обл. Ф. 106. Оп. 1. Спр. 4. Арк. 33–33 зв.